Уляна Пчолкіна — неймовірна дівчина. Без жодних перебільшень. Попри втрачену у ДТП можливість ходити, вона зробила кар'єру телеведучої, створила щасливу родину та завоювала для України першу в історії золоту медаль з карате — на чемпіонаті світу серед людей з івалідністю. І це ще не все! Енергійна та розумна красуня активно займається громадською діяльністю та допомогає реабілітуватися іншим.
Найближчої неділі Уляна Пчолкіна вирушить до Австрії, щоб поборотися за перемогу у черговому Чемпіонаті світу з карте. Змагання пройдуть з 25 по 30 жовтня у місті Лінц. Вони будуть дуже важливими не тільки для спортсменів, але і для всієї України, адже нещодавно карате включили до Олімпійської і Паралімпійської програми Токіо-2020.
«Наш Киев» поспілкувався з Уляною напередодні поїздки.
Уляна, найбільших успіхів у своєму житті ви досягли вже після тієї доленосної аварії. Тобто травма сама по собі може бути потужним мотиватором?
Це ви вірно підмітили, що доленосної. Коли щось втрачаєш, ти розумієш, скільки інших можливостей тобі відкриває світ. Не буває такого, щоб вищі сили забрали в тебе все і ти лишився ну просто без нічого. Я вважаю, що мені дароване моє життя другий раз, і витрачати його на жалість до самої себе — непродуктивна справа, я вам скажу.
А людиною рухає виключно бажання. Мені часто закидають “ага, ти сильна, тобі легко те, легко це”… Нічого я не сильна! Я просто хочу жити, хочу творити і витворяти! От і роблю це з задоволенням. А сила… Сили дає бажання. Тому — по бажанням твоїм!
Ви неймовірно енергійна та різнобічна людина. Розкажіть, як прийшли до усіх своїх активностей, які наразі маєте пріоритети?
Мабуть, найпершою була громадська діяльність. Коли ти не можеш вийти в магазин зі свого дому, коли твої права порушуються на кожному кроці, просто не стає сил, аби залишатися осторонь.
Першим поштовхом був Табір Активної реабілітації, де я чітко усвідомила, що мені ніхто і нічого не винен. Я стала інструктором, потім організатором табору. Коли ти вчиш інших жити після травми хребта, в тебе немає права опускати руки, бо ти — приклад! Ну а все інше зачепилося одне за інше. Участь у соціальних проектах, знайомства з людьми — і спорт.
Фото: Уляна Пчолкіна
Карате увірвалось в моє життя, як свіжий ковток повітря, бо я давно полишила надію, що зможу себе реалізувати в спорті. Ну не йшло мені нічого, не запалювало серце. А коли я почула про старт програми “Інва-карате”, зробила все, аби потрапити на перший збір. Бо з дитинства займалась карате, це для мене рідне і своє.
Так і збігали дні, в постійному русі, аж поки до нас з чоловіком не завітала в гості журналістка. Ми обговорили майбутнє інтерв’ю, а вже ввечері мені зателефонували і запросили на тракти на телеканал. Сказати, що я не повірила, — нічого не сказати! Але пішла. Пішла і залишилась! Бо в мене повірили і побачили перспективу. Зараз я впевнено читаю новини для українців і мрію зростати далі. Бо сидіти на місці не звикла.
Одне з найбільш вражаючих ваших досягнень — спортивна кар’єра. Ви чемпіон України, чемпіон світу, призер Європи з карате… Складається враження, що до цих шалених результатів ви прийшли легко і невимушено, без шкоди для кар’єри телеведучої, для громадської діяльності… Як ви це робите?
Люби те, що робиш, і роби те, що любиш! Не втомлююсь повторювати цю просту істину. Я люблю свою роботу, люблю карате. Звичайно, перший час мені довелось залишити тренування, коли я пішла працювати на телеканал. Мені не вистачало 24 години на добу. Я багато працювала над тим, аби виправдати покладену на мене надію, і все ж таки вести новини, як треба.
Фото: Уляна Пчолкіна підчас змагань
Не скажу, що всі перемоги далися легко. Суперників не можна недооцінювати, тому кожна перемога відвойована у хороших спортсменів. Особливим для мене став, звичайно ж, чемпіонат світу. Це був перший чемпіонат світу серед людей з інвалідністю. Це було перше “золото” для України в історії українського карате, і зробили його ми — команда людей, які вклали в це золото свої нерви, сили і гроші…
Держава фінансово не підтримувала, тоді і зараз, поїздки за кордон, на кваліфіковані змагання. Важко було готуватися і не знати до останнього, чи подолаємо ми фінансову складову. З миру по нитці, але ми поїхали! З Європою було простіше — нас приймала запрошуюча сторона і на татамі в фіналі я стояла з серйозним суперником — чемпіоном світу серед чоловіків. “Срібло” — це не програш в тій ситуації. Адже я була єдиною дівчиною на замаганнях.
23 жовтня ви їдете до Австрії, на чемпіонат світу з карате. Чому важливою є саме ця поїздка, цей чемпіонат? Що він дасть вам особисто, що дасть країні? До речі, ви вірите в свою перемогу?
Я досить довго вагалася — їхати, чи ні… Адже знову довелось шукати гроші, я пропустила багато тренуваннь, робота, сім’я… І тут сталася історична подія — карате приймають до Олімпійської і Паралімпійської програми в Токіо-2020! Це сильний мотиватор. Тепер наздоганяємо, тренуємось і свято віримо в перемогу. Адже за моїми плечима стоять неймовірны люди, які кожен день підтримують і вірять в мене. Зроблю все від себе залежне, обіцяю.
На Олімпіаді в Ріо українські олімпійці показали найгірший результат за всю історію незалежної України. І одразу за цим розчаруванням прийшла радість — паралімпійська збірна побила всі рекорди результативності. Як ви це поясните?
Наші паралімпійці не завдяки, а всупереч зробили можливим такий результат. Це при тому, що паралімпійську базу в Євпаторії відтяли окупанти, це при тому, що 99 відсотків спортивних споруд не є доступними, це при тому, що фінансування є, але…
Фото: Уляна Пчолкіна на змаганнях
Багато “але”. А маємо приголомшливий результат! Я багатьох знаю особисто і відкрию вам секрет — люди живуть своєю справою. І це чи не єдиний шанс в Україні досягти успіху і, як би це не звучало, заробити гроші. Титанічний труд Національного комітету спорту осіб з інвалідністю і Валерія Сушкевича, титанічний труд спортсменів і тренерів дали нам це третє місце в світі. Про олімпійців сказати мало що можу, адже ми бачимо, що є..
Переважно паралімпійців фінансує Украцентр “Інваспорт” та НКСІУ. Але знаю деяких спортсменів, які вимушені платити за свої тренування в звичайних клубах…
Розкажіть про головні кроки, які, на вашу думку, має здійснити влада просто зараз, щоб життя людей з інвалідністю стало простішим? Щоб їм не довелося докладати надзусилля там, де звичайна людина проблем не відчуває? Щоб вони отримали рівну з іншими можливість реалізовувати свій потенціал?
Держава має свідомо підходити до виконання існуючих програм та впроваджувати нові прогресивні тенденції, зокрема, в сфері інклюзивної освіти, доступного та універсального середовища, медичного забезпечення тощо.
Фото: Уляна Пчолкіна з чоловіком Віталієм
Найголовніші кроки влади — це забезпечення виконання цих програм і рішень, свідоме і своєчасне звітування і, в разі невиконання, винні мають бути покарані. Те саме стосується і контролю за виконанням і порушеннями діючого законодавства в частині створення доступності для маломобільних груп населення іншими державними та приватними структурами, особливо для об’єктів, які будуються та реконструються.
Звичайно, чути громадські організації та вдосконалювати існуюче законодавство. Зараз боляче дивитися як будуються нові будинки, реконструюються вулиці та дороги, але потреби маломобільних або не враховуються зовсім, або лише номінально «для галочки». І притягнути до відповідальності когось майже неможливо.
Що необхідно зробити на рівні влади, суспільства, щоб мотивувати спортсменів з інвалідністю?
Від держави — підтримка і супровід спортивної діяльності, аби ми не шукали гроші, аби славити ім’я України по всьому світу. А від суспільства — вірити і підтримувати одне одного. Адже інвалідність не заразна, але від неї ніхто не застрахований.
Фото: Чемпіонка світу з карате Уляна Пчолкіна
Ми маємо поважати один одного, не зважаючи на віросповідання, расу чи відсутність руки. Кожен з нас заслуговує на повагу і розуміння. І інвалідність тут ні до чого! Тому, як і кожному спортсмену, — нам потрібна підтримка вболівальників.
Які країни, які практики ви могли б поставити навести як гарний приклад?
Бельгія. Я була там на чемпіонаті Європи і була вражена. Рекреація там підтримується на такому високому рівні, що люди з інвалідністю не думають, як їм дістатися спортивної споруди.Транспорт, довкілля — все пристосовано! Ну і знов таки — все підтримується фінансово.
Розкажіть про період до ДТП, про дитинство і юність. Хто виховав вас настільки сильною особистістю, навчив боротися, не здаватися? Можливо, сім’я і близькі ні до чого, і ця сила — ваша вроджена особливість?
Я зростала звичайною дитиною, у звичайній сім’ї. Сили далі жити і ніколи не здаватися мені дав мій молодший брат. Його немає вже майже 10 років.
Фото: Уляна Пчолкіна з чоловіком Віталієм
Сашко народився з захворюванням, через яке він пішов з життя в 19 років. Але мій брат ніколи не здавався і завжди йшов до своєї мети. Саме він сказав мені одразу після травми, що я не маю права здатися, адже мене тут залишив бог — і це ще не все. І що він живе кожен день, не дивлячись на те, що може померти будь-якого дня. От вам і рушійна сила слова.
Чи вірите в бога? Взагалі, у що і в кого вірите?
Вірю. Знаю, що над нами є вищі сили, і що наша інтуїція — це голос з неба. Але сказати, що я затята прихильниця релігії і забобонів — то ні.
Розкажіть про моменти, які стали неприємним сюрпризом в період реабілітації. До чого варто підготуватися людям, які знаходяться зараз на початку того ж шляху?
Говорити про рівень медицини і стан державних лікарень в Україні не бачу сенсу — всі і так в курсі, що рівень у нас низький і потрапляти туди не варто. Знаєте, я вдячна моїй сім’ї, моїм друзям, які не залишили мене один на один з моєю травмою.
Я одразу зрозуміла, що період реабілітації — це не один день, а місяці, роки… Але така потужна підтримка близьких не давала мені шансів опустити руки. Звичайно ж, довелося пройти і депресію, і навіть думки про самогубство, але це були короткі миті. Всі, хто був поряд, просто не давали мені часу на погані думки і настрої.
Фото: Уляна Пчолкіна з чоловіком Віталієм
Звичайно ж, для мене шоковим був момент, коли я вперше сіла в коляску і вийшла на вулицю. Мені здавалося, що всі дивляться тільки на мене і засуджують, що я не така. Але дуже швидко я зрозуміла, що це я так не сабе дивлюся, тому так мене бачать інші. І почала змінювати, перш за все, ставлення до себе. Зараз навіть комплімент можу отримати, що я якось гамонійно сиджу у колясці. І повірте, це саме комплімент.
Я хотіла би звернутися до всіх, хто не вірить в себе, в кого змінилися життєві обставини — вірте в себе, ви чудові, у вас все вийде! Бо саме від вас залежить 99,9 % вашого успіху.
Уляна, ви з чоловіком ВІталієм — сильний зразок для тих, хто вважає особисте щастя для себе недоступним, занадто складним… Два слова про любов і ваш секрет сімейного щастя.
Моя сім’я — моя фортеця. Саме чоловік тримає і підтримує, вірить, сварить інколи — і головний критик! Немає універсального рецепту щастя, його не існує. Бо кожен з нас особливий і не схожий на іншого. Просто дозволяйте себе любити і любіть у відповідь. Довіряйте і вірте в свою половинку. А якщо ви ще не знайшли своє кохання, то перш за все навчіться любити себе. Саме ви — унікальна особистість і заслуговуєте на щастя таким, яким ви його бачите для себе.
Фото: Уляна Пчолкіна з чоловіком Віталієм
Які життєві принципи стали основою вашого внутрішнього стрижня? Які з них ви набули вже після травми?
Завжди бути чесним з собою і людьми. Не брати чужого. Не зраджувати. Я б додала всі заповіді з Бііблії. І не з релігійних міркуваннь, а саме з практичних. Якби ми всі жили за заповідями, світ був би інакшим… Всім — любов!
Приємна новина. Після цієї розмови «Наш Киев» вирішив профінансувати поїздку Уляни на Чемпіонат світу до Австрії. Давайте вболівати за неї — і за Україну — разом, з 25 по 30 жовтня.